Вже сонце осіннє прощально згоріло,

І плакала свічка у чорнім вікні,

Розкрилося небо, і …небо зімліло:

Котилися сльози по сивій землі.

А горя було- нескінчені безодні,

У муках голодних помер мій народ.

Самотньо тужили очі Господні-

Відходив у вічнісить Сіяч- Хлібороб…

Жорстокі чужинці тридцятих років

Тій правді селянській обрізали крила,

Пішли за велінням партійних вождів.

Топтати безжально пшеничні вітрила.

Се збіжжя відібрано, люд наш конає,

На жертвах безвинних «построїли» рай.

Опухла дитина так просить,благає:

« Матусю, хоч крихітку хлібчика дай!..»

Постали з дощів, із холодних снігів та боліт

Мільйони Одарок, Марій, Катерин, Василів…

Їх тінь – босоногої памяті слід

На всі покоління прийдешніх.

Валентин Дзюба